Маленькі краплі великого моря. Українським добровольцям присвячується.
Завжди майте готову руку допомогти комусь,
можливо, ви єдиний, хто це робить.
Рой Г. Беннетт
14 березня в Україні відзначають День українського добровольця.
Цей день є виявом шани всім, хто добровільно взяв до рук зброю, аби обороняти Україну. Добровольці були першими, хто став на захист держави ще до того, як було проведено мобілізацію. Вони зіграли важливу роль у стримуванні ворога у 2014-2015 роках і продовжують боротися за незалежність України зараз.
Пилипенко Ігор Миколайович став одним з таких добровольців.
Його історія і сумна, і радісна водночас. Народився Ігор 15 січня 1992 року в місті Шостка. Після закінчення 9 класів Клишківської загальноосвітньої школи, вступив у Шосткинський професійний ліцей на навчання за професією «Кухар, кондитер».
Після закінчення училища пішов на строкову службу, яку проходив у Криму.
«Коли демобілізували, повернувся додому. Ніхто не думав, не гадав, що за два роки будемо ми воювати»
Повернення до армії, спонукав захід Росії на територію Криму. Попри те, що події називалися АТО, для хлопців і для Ігоря, то була вже війна.
У 2015 парубок стає добровольцем. Закінчивши курси сержантів, потрапляє до 28 бригади та отримує звання «молодший сержант».
«Тримали Мар’янку, Красногорівку. Було страшно»
23 річний хлопець був наймолодшим у своєму взводі, через що й отримав, від старших за нього чоловіків, прізвисько «студент». Чоловіки намагалися обмежувати його від боїв, але війна є війна. Через пів року служби Ігор отримує взвод і вже сам керує шостою хвилею добровольців.
У 2020 році він підписує контракт, перебуває рік на ротації та направляється до «учєбки». На момент повномасштабного вторгнення хлопець перебуває у Львові. Після наказу повернутися до своєї військової частини під Черніговом, щоб не потрапити в полон і не загинути, роблять це групами, від міста до міста.
Тримають оборону в Чернігівській області.
Потім «перекидають» у Донецькому напрямі.
Влітку 2022, під час артилерійського обстрілу під Попасним, з 18 людей в строю залишається 6 (інші були «200» та «300»). Командир вирішує повернутися на поле бою за пораненими та зброєю, проте наказу іти з ним не надає. Ігор вирішує іти з командиром.
Під час другого виклику евакуації їх було запеленговано та обстріляно. Хлопчина отримує осколкове поранення в області хребта, через що відмовляють ноги. Пролежавши добу на полі бою, думки лише про те, щоб не потрапити в полон та бажання жити. За небайдужості та наполегливості командира, наступного дня його евакуюють в Бахмут, потім Дніпро, де й оперують, згодом переводять до Вінниці.
Лікарі не давали втішних прогнозів та готували до життя у візку.
Після відкриття реабілітаційного центру, Ігор повертається до Вінниці. Тепло згадує про спеціалістів, які, як малу дитину, вчили ставати на ноги, вправлятися з візком, вмотивовували. Результатом реабілітаційних дій фахівців стала можливість сісти за кермо (хлопець водить машину і квадроцикл).
Перебування близько трьох років у майже нерухомому стані, відкриває здібності до створення портретів шляхом випалювання на дощечці.
Перші портрети адресовані дівчатам-реабілітологам з Вінниці. Далі - знаменитості, які так схожі на оригінал.
Ігор вміє робити приємні сюрпризи. У день жіночого свята він подарував своїй викладачці та класній керівниці з училища портрет, який виконав напередодні.
Талант Ігоря не перебільшено, його роботи дійсно заслуговують на увагу.
Життя продовжується. Війна принесла багато горя й сліз, але є щастя, коли залишився живим. Великим бажанням Ігоря є закінчення війни та повернення додому хлопців. Він не може повернутися до побратимів, але, і вдома, він думками з ними.
