Історія домашнього улюбленця
Велич і моральний прогрес нації можна виміряти тим, як ця нація відноситься до тварин. (Махатма Ґанді)
30 листопада весь світ відзначає день домашніх тварин. Цього дня, на тематичний виховний захід, до ДПТНЗ «Шосткинське вище професійне училище» завітали учні, батьки, педагоги.
Історіями про своїх домашніх улюбленців поділилися усі охочі. Найцікавіші з них були відзначені смаколиками для головних героїв розповідей.
Бібліотекарка закладу освіти, Тетяна ЖАДАН, провела нас сторінками бестселера про кота Боба.
«Домашній улюбленець здатен змінити життя людини на краще. Саме такою є історія про дружбу та пригоди кота Боба та вуличного музиканта Джеймса Бовена. Події відбувалися в Лондоні, і вони дійсно відбувалися, бо все у цій історії - правда. Почалася вона ранньою весною 2007 року, коли Джеймс зустрів у своєму під'їзді худющого рудого кота із залисинами у шерсті та геть подряпаного у бійці або нещасній пригоді. Джеймс одразу зрозумів, що цей кіт - особистість. Кіт не виявляв жодних ознак страху. Навпаки, у ньому відчувалася спокійна, незворушна впевненість та цікавість. Він мав розумний погляд та зрадів, коли чоловік вирішив його погладити, бо легенько потерся об Джеймсову руку. У подальшому виявилося, що це бездомний кіт. І його дбайливим господарем став Джеймс. Але все було геть не просто. Джеймс Бовен згадує: "Відповідальність за кота - то було останнє, чого я зараз потребував. Невдаха-музикант, колишній наркоман, нікчемний мешканець "благодійної" квартири, - я ледве міг нести відповідальність навіть за самого себе". Кіт отримав ім'я Боб. Завдяки Бобу життя Джеймса наповнилося новим сенсом та почало змінюватися на краще.
На вулицях Лондона Джеймс музикував, а ще продавав часопис "The Big Issue". Боб завжди був поруч. Колоритна парочка привертала увагу перехожих. Люди зупинялися й розмовляли з ними, фотографувалися, з'явилося багато шанувальників, постійних клієнтів, друзів. Матеріальне становище значно покращилося. Хоча вуличні заробітки не були стабільними та безпечними. Боб і Джеймс стали дуже популярними: світлини та відео в Інтернеті, інтерв'ю у друкованих виданнях, а одного разу літературна агентка запропонувала Джеймсові написати книгу... У 2012 році книга "Вуличний кіт на ім’я Боб" була написана. Це — перша з восьми книг про Боба. Згодом було продано дев’ять мільйонів примірників більш ніж 40 мовами, завдяки чому вони посіли перше місце в списках бестселерів у всьому світі. Українською мовою маємо дві книги Джеймса Бовена: "Вуличний кіт на ім'я Боб" (2016) та "Світ очима кота Боба" (2017). Книги вийшли у київському видавництві "Рідна мова" (з англійської переклав Володимир Панченко, серія "Світовий бестселер рідною мовою"). Через три роки тираж книжок додрукували.
У 2016 році за мотивами книги був знятий фільм "Вуличний кіт на ім’я Боб". Режисером фільму є Роджер Споттісвуд, сценарій Тіма Джона та Марії Нейшн, актор Люк Тредевей зіграв Джеймса. Однією з причин, через яку Люка Тредевея відібрали на головну роль, було те, що він вміє грати на гітарі та співати. В усіх сценах співає саме він. Боб зіграв самого себе більшу частину фільму (його дублерами виступали ще 6 котів). 29 березня 2017 року картина отримала нагороду "Найкращий британський фільм" на Національній кінопремії Великобританії. Поява дуету на великому екрані привела його до ще більшої слави. У наступні роки Джеймс і Боб подорожували до Норвегії, Франції, Німеччини, Бельгії, Португалії та навіть Японії, а також займалися благодійністю: допомагали притулкам для тварин та безхатькам. Коли вони досягали кожного пункту призначення, тисячі людей вишиковувалися в чергу, щоб побачити рудого кота, який радісно муркотів поруч із Джеймсом під час автограф-сесій та інтерв’ю, незважаючи на увагу, яку йому приділяли. "Він був щасливий, де б ми не були, поки він був зі мною", — згадував Джеймс.
У листопаді 2020 року на екрани британських кінотеатрів вийшов фільм на різдвяну тематику "Подарунок кота Боба". Фільм вийшов посмертно, оскільки кіт Боб загинув у червні 2020 року... "Боб врятував мені життя. Ось так просто. Він дав мені набагато більше, ніж просто дружнє спілкування. З ним я знайшов мету в житті, якої мені бракувало. Успіх, якого ми досягли завдяки нашій книзі і фільму, був дивом. Боб познайомився з тисячею людей, торкнувся мільйонів життів. Ніколи не було такого кота, як він. І ніколи більше не буде...", - каже Джеймс Бовен. "Якщо поруч кіт, усе стає особливим... навіть самота". Луїс Камуті».
Учні та педагоги з цікавістю та співпереживанням слухали історію кота Боба, якого знають та люблять у багатьох країнах світу. Також переглянули чудові фото та відео, де кіт Боб та Джеймс виступають на вулицях Лондона, спілкуються з шанувальниками і друзями та почуваються щасливими поруч один з одним.
Класна керівниця, Наталія ШАТСЬКИХ, в рамках «16 днів проти насилля», звернула увагу присутніх, що від домашнього насилля потерпають не тільки жінки, діти, чоловіки, а й тварини. На жаль, є приклади, коли це призводить до непоправного – загибелі тварини. Вона закликала не стояти осторонь аморального поводження людини по відношенню до тварин, невідкладно втручатися в ситуацію та бути гідними називатися людиною.
Леонардо да Вінчі говорив: «Прийде час, коли люди дивитимуться на вбивцю тварини так само, як вони дивляться зараз на вбивцю людини.»
Але наші історії якраз не про це. Учні закладу освіти, їх батьки та педагоги наділені якостями моралі, гідності, чутливості тож багато історій було саме про порятунок безпритульних тварин, які стали домашніми улюбленцями.
Знайомтеся:
Сердюк Анна, учениця групи 08-23. «Завжди хотіла кота, але мама надавала перевагу висловухій шотландці попелястого кольору. Все змінилося, коли на ОЛХ ми побачили безпородне маленьке кошеня. Одразу вирішили його забрати. Згодом з’ясувалося, що її мама попеляста шотландка, а тато звичайний кіт.» Аня та її рідні обожнюють свою Бусю.
Чепкасов Роман, учень групи 04-22 не дав опинитися на вулиці своїй кішці Фені, яка виявилася непотрібною, бо народилася з невеличким хутром, що вважається недоліком для породи сфінксів. Тепер навіть бабуся, яка спочатку недолюблювала кішку, любить і голубить її.
Захарова Ольга, учениця групи 02-22 почула жалібний писк маленького кошеняти в садовому масиві, яке заплуталося у колючому дроті. Так в їх сім’ї з’явилася Стеша.
Царик Анастасія, учениця групи 03-23. «Мого кота звати Пушок, приблизно шести років. Мамі зателефонувала подруга із залізниці, попросила приїхати. Коли ми приїхали, побачили кошеня, якому тиждень від народження. Неподалік жила в коробці кішка з 5 кошенятами, але вночі прийшла лисиця і знищила кішку з 4 кошенятами, залишився тільки Пушок, якого ми забрали до себе».
Мурашко Вікторія, учениця групи 06-22. «Я знайшла на вулиці побиту, худеньку, хвору кішку й забрала її додому. Купувала ліки, годувала з ложечки. Вона нічого не хотіла їсти, погано дихала, мала нежить. Мені казали: «Викинь її, нащо тобі така гібридна», а я говорила: «Ні, я її вилікую. І вона стала набирати вагу». Тепер це пухнаста кішка. Важке дихання залишилося. Зайка спить тільки зі мною, любить тепло і виходить гуляти тільки в теплу пору року, бо боїться холоду. Так що рятуйте тварин і не бійтеся, що вони хворі. Вони відповідають такою самою любов’ю, бо ви дали їм свою турботу і любов.»
«Якщо душа – це уміння любити, бути відданим і вдячним, то тварини мають її більшою мірою, чим багато хто з людей.» Джеймс Хэрріот
Коломеєць Єгор, група 08-23 та Коломеєць Вікторія, мама Єгора:
«На вулиці вогкий осінній вечір, а я радію теплій й затишній оселі. Біля мене, заховавши свого кирпатого носика, спить наша домашня улюблениця Грейсі або Грейсюша, як ми любимо її кликати. Й мені так захотілося розповісти декілька історій про безхатніх тваринок, які стали частиною нашого життя, даруючи нам свою любов та вдячність. В дитинстві я жила з батьками, братом та бабусею в невеличкому приватному будиночку. Жили з нами у дворі собаки й коти, я завжди любила тварин, завжди підгодовувала безпритульних. Але коли ми переїхали до квартири, це стало табу, тобто тварини не для квартири, так мені казали батьки, я тоді погодилась з ними. Все змінилося, коли вже бувши дорослою в мене дуже попросив маленьке кошеня мій син Єгор. Його не задовільнили рибки в акваріумі, яких не можна погладити та погратися з ними. Він завжди, як і я колись в дитинстві, приносив до хати погодувати кошеня або маленького цуцика. Вони жадібно їли, а потім бігли кудись під ліжко ховатись. Ми їх прилаштовували згодом, а син канючив мене залишити хоч когось.
Якось "добрі люди" підкинули у наш двір трійко маленьких кошенят і синуля розпочав благати забрати одного з них додому. Приніс погодувати їх, і вони наївшись, не побігли під ліжко, як було завжди, а чемно лягли прямо біля миски й заснули.
Я погодилась залишити одного з них, з умовою що він буде в нас тільки їсти й спати вночі. Так у нас з'явився Сем, наш рудий добрий Семушка. Він виявився таким чемним та розумним, що в нього закохалася вся наша родина з першого дня, й про "просто поїсти або спати вночі" вже не йшло навіть мови, він був з нами завжди! Навіть мій батько, який не любив зовсім котів, дуже його полюбив. Він був рибалкою (кажу був, бо татка не стало вже 7 років тому), озеро в нас через дорогу, й тато завжди приносив йому ласощі. Наївшись свіжої рибки, він йшов на ліжко до батька й муркотів йому на вухо свою котячу пісеньку, дякував за смаколики.
Якось Сем прийшов з вулиці (він завжди ходив на вулицю "по своїм котячим справам", як казав тато), передня лапка тяглася на одній шкурці, перебита зовсім... я не знала, що з ним трапилось, йому було боляче. Коли ми привезли його до ветлікарні, нам сказали, що треба за 2 дні вирішити, робити операцію чи приспати молодого кота, бо само не загоїться. Але таку операцію в нашому місті не роблять, бо дуже складний перелом кісток й операція коштує недешево. Всі свої заощадження запропонував Єгор, я дуже пишаюся своїм сином за цей вчинок, й ми Сема повезли до Сум.
Там його прооперували, вставили спицю, але це було ще не все. Через те, що він завжди гуляв на вулиці, йому потрібна була післяопераційна пов'язка, щоб в рани не попало сміття. Це сміх і гріх, як кажуть...під ранок він приходив завжди без неї, сусідка завжди шуткувала, казала що кішки його роздягають вночі. Доводилось мені майже кожного дня шити Сему нову "рубаху". Так пройшло більше 2-х місяців і нарешті йому зняли спицю, радощів не було меж... Так Сем прожив у нас майже 7 років...плачу й зараз за ним, і не тільки я! За весь час, що він був з нами, можна тільки з усмішкою й теплом його згадувати, він жодного разу не зробив ніякої шкоди! Сем завжди був поряд, навіть як собака бігав за нами поруч, коли ми йшли на прогулянку, завжди обіймав своїми лапками й муркотів, коли комусь було сумно. Тепер він назавжди з нами, у наших серцях наш коханий Сем! Мені здається такого кота в нас вже більше не буде... Але поруч зараз спить наша Грейсі... Її історія теж з нелегких.
Три роки тому, коли я пізно ввечері стомлена приїхала з городу, мене в коридорі чекала записка від Єгора: "Мама, пробач, але я не зміг її залишити помирати", а на його ліжку спало маленьке з долоньку сіре чудо. Це була маленька кішечка, яка й ходити ще не вміла, не то щоб їсти. Вона майже весь час кричала, болів животик, не приймав іншого молока. Коли через годину додому прийшов син, я почала його сварити: "Ну де і навіщо ти взяв це кошеня, воно не виживе без кішки!" На що він відповів мені:" Знайшли в гаражах, коли ремонтували з друзями мотоцикл, там нікого не було цілий день, вона загинула б". Ну що мені робити з нею?!!! Волонтери не забрали, сказали що в їхніх котів інфекція, до них зараз не можна, треба шукати кішку, яка годує... Її "мамою" стала я, годувала з піпетки пряженим молоком, робила масаж животика, як сказав ветеринар, потроху стали на лапки, але це виявилося не все... у Грейсі з'явилася інфекція шкіри, і знову лікування, уколи, процедури. Місяць лікування, а в нас нема результату, в лікарні сказали, "приспіть її, не мучитесь". А на мене з кошика дивились два великі повні сліз оченята й спостерігали що я буду робити... "Пішли додому, маленька!", подумки сказала я, забрала, не змогла... Набрала номер клініки в Сумах, до якої возили Сема, й попросила консультацію. Через місяць лікування Грейсюша почала одужувати, моїх радощів не було кінця! Ура, ми перемогли! Ця історія з радісним кінцем! Вона в нас й зараз живе, наша Грейсюша, також дуже чемна, без шкоди, але "дама" з характером, не любить сидіти на руках, як завжди це робив Сем, але ми її також дуже любимо! На вулиці вогко й вже холодно, глибока осінь, а я радію, що комусь подарувала теплу домівку, а цей "хтось" теж дарує мені свою любов і тепло!
Разом з мамою Єгор опікується іншими тваринами-безхатьками, годує, забирає на перетримку.
«Хто годує голодну тварину, той живить свою власну душу.» Чарлі Чаплін
Ми познайомили вас лише з кількома історіями, але і їх достатньо, щоб зрозуміти, що наші діти, їх батьки найкращі та те, що тварина здатна змінити людину та світ на краще.
«Тварини більш справжні, ніж люди. Вони не хочуть тобі лестити, не хочуть справляти на тебе якесь враження. Нічого показного. Які вони є, такі і є, як камені та квіти або як зірки на небі.» Герман Гессе
Чекаємо на нові історії!
Захід підготували та провели:
класна керівниця Наталія Шатських
та бібліотекарка Тетяна Жадан
